Едгар потрапляє в аварію. Він залишається живим, але з роздробленою ногою і без руки. Приступи неконтрольованої агресії змушують його покинути рідне місто. За порадою психіатра Едгар починає 34 страница

— Едгаре? — лагідно спитав Ваєрмен. — Ти в порядку?

Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.

— Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...

— Розумію, — сказав Ваєрмен, — випий води, мучачо.

Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.

— Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...

— Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.

— Авжеж, авжеж. — Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. — Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі.

Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.

— Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?

— Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.

— Але ви вірите, що це правда?

— Я знаю.

— Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? — спитав Ваєрмен.

— Ні. Створення їх значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.

— Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? — спитав Ваєрмен.

— Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.

— Кого саме ви тут називаєте вона? — перепитав мене Джек. — Персе чи дівчинку?

— Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.

— Невимовно поетично, — глузливо зауважив Джек, — але я щось не доберу, про що ви розповідаєте.



— Я й сам також, тому що її я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.

— Виходить, вона і з вами грала в цю гру, — зазначив Джек, — Цукерка Браун.

— І моє око, — додав Ваєрмен. — Не забувай про лікування мого ока.

— Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, — сказав я, — ...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... — Щось мене почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.

— Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, — нагадав мені Ваєрмен.

— Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.

— Ви мене лякаєте до всирачки, — промовив Джек.

— Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. — Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. — То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витягли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.

Джек заговорив дуже повільно.

— Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?

В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.

— Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.

— Корабель мертвих, — промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.

— А корабель називався.., як? Персефона?

— Хай буде так, — погодився я. — Мені приходило в голову, що Персе — це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.

— Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? — спитав Ваєрмен.

— Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...

— Вона б намагалася все забути, — завершив Джек мою думку.

Ваєрмен сидів понуро.

— Під кінець вона досягла того, що забула майже все.

— Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, — сказав я. — То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.

— Які неприємності? — спитав Джек.

— Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. — Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. — Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.

— І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — знизав я плечима. — Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.

— А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утеплення? — спитав Джек.

Я замислився.

— Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», — я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. — Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утопленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення — це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?

— Господи Вседержитель, — прошепотів Джек.

Ваєрмен дуже зблід.

— До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, — я помовчав, відтак знизав плечима. — Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті — не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, — було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». — Я замовк і потер рукою собі очі. — Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.

— Не муч ти себе так, мучачо, — промовив Ваєрмен. — Попустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?

— Намалювати і стерти.

— Персе їй цього не дозволила зробити?

— Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...

— Це цілком ймовірно, — втрутився Ваєрмен. — Цілком відповідає стилю мислення чотирирічної дитини.

— Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Персе, — зазначив Джек. — Я маю на увазі... такій маленькій дитині.

— Я теж не знаю, — відповів я.

— Ну, в будь-якому разі це не подіяло, — довершив Ваєрмен.

— Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була людиною, її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнювала. Тесі й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. Їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.

— Та не назавжди, — сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.

— Так, — погодився я, — не назавжди.

Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.

— А як воно дістало цього Емері Полсона? — спитав Джек.

— Не знаю.

— А Адріана, — нагадав Ваєрмен. — Чи Персе її також вхопила?

— Я не знаю, можливо. — Неохоче я додав: — Цілком ймовірно.

— Ми не бачили Адріану, — уточнив Ваєрмен. — От так.

— Поки що не бачили, — відповів я.

— Але малі дівчатка потонули, — сказав Джек так, ніби намагаючись розставити всі крапки. — Ця штука, Персе, заманила їх у воду. Чи ще якось затягнула.

— Так, — кивнув я. — Чи ще якось.

— Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.

— А як же без цього, Джеку, — сказав Ваєрмен. — Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.

— Це мені зрозуміло, — не вгавав Джек. — Саме про це я й кажу. Отже, Елізабет, її батько і домоправителька просто закосили на дурників?

— А який у них був вибір? — спитав я. — Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. — Я згадав той малюнок, де вінкричить. Кричить і стікає кров’ю.

— Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдокати, — сказав Ваєрмен. — Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Елізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?

Я похитав головою.

— Не знаю.

— Чому ти не знаєш?

— Бо решта відповідей заховані на південному кінці острова, — пояснив я йому. — Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.

— О’кей, годиться, — сказав Ваєрмен. — Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.

— Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, — сказав я. — Багато моїх картин продалися, і хлопці не будуть вічно їх тримати в «Ското».

— Викупіть їх назад, — запропонував Джек.

Та я й сам вже зважував таку можливість.

Ваєрмен похитав головою.

— Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.

На це ніхто з нас не мав що сказати.

— Але вона не така сильна при денному світлі, — пояснив я. — Пропоную почати о дев’ятій ранку.

— Мені годиться, — сказав Джек, підводячись. — Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.

Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.

— Ти можеш просто залишитися тут, — запропонував Ваєрмен.

— Після такої розмови? — настовбурчив брови Джек. — З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.

— Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, — нагадав Ваєрмен. — Там густі зарості і можуть бути змії. — Він почухав собі рукою щоку. — Схоже, я буду змушений пропустити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.

Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.

— В тебе, часом, не завалялося якогось Едгарового малюнка, ге?

— Ммм... ну...

— Давай, зізнавайся. Сповідь полегшує душу, companero.

— Один начерк, — сказав Джек. Він шаркнув ногою, і мені здалося, навіть зашарівся. — Ручкою. На зворотному боці конверта. Пальма... Я... а, я його якось дістав з кошика для сміття. Вибачте мене, Едгаре. Я винен.

— Та’й’о’кей, але спали його, — порадив я. — Коли все закінчиться, може, я тобі подарую інший. «Якщо все закінчиться», — додав я подумки.

Джек кивнув.

— О’кей. Хочете, підвезу вас до Великої Ружі?

— Я залишуся тут, з Ваєрменом. Але спершу мені таки треба завітати до Великої Ружі.

— Можете мені навіть не казати, взяти піжаму і зубну щітку.

— Ні. Пікніковий кошик і ті срібні гарпу...

Задеренчав телефон, і ми перезирнулися. Мене вразило відчуття, що новини будуть поганими. Мій шлунок перетворився на падаючий ліфт. Телефон задзвонив знову. Я подивився на Ваєрмена, але Ваєрмен витримав мій погляд. Він відчував те ж саме. Слухавку взяв я.

— Це я, — похмуро промовила Пам. — Тримайся, Едгаре. Коли хтось починає так, завжди намагаєшся пристебнути якийсь ментальний ремінь безпеки. Але він рідко допомагає. У більшості людей його взагалі нема в запасі.

— Я застала Бозі вдома і сказала йому все, що ти хотів. Він почав мене перепитувати, що й не дивно, але я сказала йому, що поспішаю і до того ж не маю зараз ніяких пояснень, отже, коротше кажучи, він погодився зробити, як ти велів. «Заради старої дружби» — так він сказав.

Відчуття провалля у шлунку погіршилося.

— Після того я набрала номер Ілси. Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому. Голос в неї втомлений, але вона повернулася, і з нею все гаразд. Лінні я подзвоню завтра, коли...

— Пам...

— Я якраз до цього веду. Після Іллі я зателефонувала Камену. Мені відповіли після другого чи третього дзвінка, і я розпочала свою промову. Гадала, що говорю з ним, — тут вона зробила паузу. — То був його брат. Він сказав мені, що Камен по дорозі з аеропорту зупинився випити кави-латте в Старбаксі[357]. Він стояв у черзі, коли в нього стався серцевий напад. Швидкою його відвезли до шпиталю, але це була лише формальність. Його брат сказав, що Камен помер на місці. Він спитав мене, чому я телефоную, а я сказала, що тепер це не має значення. Так нормально?

— Так, — відповів я. Навряд чи Каменів етюд якось може вплинути на його брата, чи когось іншого. Я вирішив, що він вже безпечний. — Дякую тобі.

— Якщо це може тебе якось втішити, це могло бути чистим збігом обставин. Він був диявольськи гарним дядьком, але занадто багато на ньому було зайвих фунтів. Будь-хто, хто його бачив, погодився б з цим.

— Так, могло бути співпадіння. — Хоча сам я знав, що це не так. — Я тобі скоро зателефоную.

— Добре, — вона зам’ялася. — Бережи там себе, Едді.

— Ти теж. Замкни на ніч двері й ввімкни сигналізацію. — Я завжди це роблю.

Вона поклала слухавку. Поза будинком прибій лаявся з ніччю. Права рука в мене чесалася. Я подумав: «Якби я міг дістати тебе, я певен, я б відрубав тебе знову геть. Щоби завадити тобі наробити всього того зла, якого ти ще можеш наробити, а головне — щоб заткнути тебе назавжди».

Але ж, звісно, проблема була не в моїй відсутній руці, і не в долоні, якою вона колись закінчувалася, проблема полягала у схожій на жінку фігурі у червоній хламиді, котра використовувала мене, мов якусь блядьську ворожбитську планшетку.

— Що там? — запитав Ваєрмен. — Не створюй нам тут саспенсу, мучачо, що там трапилося?

— Камен, — відповів я. — Інфаркт. Мертвий.

Я подумав про всі ті картини, що чекають в «Ското», картини, що вже продані. Вони безпечні, поки вони ще там, недовго, але кінець кінцем, гроші переконливіші за гнилий базар. Це навіть не забобони, це йобаний американський стиль життя.

— Ходімо, Едгаре, — нагадав мені Джек. — Я підкину вас додому, а потім привезу назад сюди.

— 14 —

Не сказав би, що наша екскурсія нагору до Малої Ружі була безхмарною (весь час, поки ми перебували в будинку, я тримав у лівій руці срібний свічник), але нічого не трапилося. Єдиними примарами там були схвильовані голоси мушель під домом. Я поскладав малюнки назад до червоного кошика. Джек вхопив його за дужки й поніс донизу. Я тримався впритул за його спиною і, коли ми вийшли надвір, замкнув на ключ двері Великої Ружі. А толку від того?

На зворотньому шляху до Ель Паласіо мені прийшла думка... чи повернулася до мене. Я залишив позаду свій цифровий Нікон і повертатися не хотілося, але...

— Джек, ти маєш фотоапарат Поляроїд?

— Авжеж. Той що робить моментальні знімки, як каже мій батько — старий, але надійний. А що?

— Коли будеш сюди їхати вранці, зупинись на березі острова Кейзі. Зроби кілька кадрів птахів і човнів, добре?

— О’кей...

— І сфотографуй пару разів сам міст, особливо його підйомний механізм.

— Навіщо? Навіщо вам такі кадри?

— Хочу намалювати підйомний міст без підйомного механізму, — пояснив я йому. — І збираюся зробити це, коли почую сигнал, що міст піднято для проходу якогось судна. Не думаю, щоб двигун і гідравлічні приводи зникли насправді, але, якщо пощастить, я їх понівечу достатньо, щоб ніхто сюди якийсь час не міг дістатися. Принаймні машиною.

— Ви це серйозно? Ви вважаєте, що дійсно зумієте пошкодити міст?

— Судячи з того, як часто він сам ламається, це неважко зробити, — я знову подивився на темну воду і подумав про Тома Райлі, котрого можна було вилікувати. Котрого було вилікувано, чорт забирай. — Аби ж то я міг намалювати собі гарний нічний сон.

Як намалювати картину (IX)

Шукайте картину всередині картини. Її не завжди легко побачити, але вона завжди там є. А якщо ви її не помітите, ви не помітите життя. Я знаю це краще за когось, бо дивлячись на малюнок Карсона Джонса і моєї дочки — Смайлі і його Диньки— я гадав, ніби знаю, що шукаю, і таким чином проґавив правду. Тому що я йому не вірив? Так, але це трохи смішно. Правда полягала в тім, що я не міг вірити будь-якому чоловіку, котрий дозволив би собі висунути претензії на мою доню, моє сонечко, на мою кохану Ілсу.

Я знайшов картинку, де він сам, раніше, ніж ту, де вони разом, але тоді я запевнив себе, що мені не потрібен сольний кадр, що він мені без користі, якщо я хочу взнати про його наміри стосовно моєї дочки, я мушу торкнутися їх в парі моєю магічною рукою.

Бачите, вже тоді я почав робити припущення. Нехороші.

Якби я торкнувся першого зображення, того, що попалося мені першим — Карсон Джонс в майці «Твінз», Карсон сам — все могло б піти інакше. Я міг відчути його посутню безпечність. Майже напевне відчув би. Але я проігнорував те фото. І ніколи не запитав себе — чому, якщо він становить для неї небезпеку, я намалював її на березі саму, де вона видивляється у приплив, всіяний тенісними м’ячиками.

Бо дівчинка в тенісній сукенці, безумовно, була нею. Майже всі дівчата, котрих я намалював на острові Дума, були нею, навіть ті, що маскувалися під Ребу чи Ліббіт, а в одному випадку — під Адріану.

Серед жінок був лише один виняток — червона хламида.

Вона.

Торкнувшись фотографії Ілси з її бойфрендом, я відчув смерть — тоді я не зізнався собі в цьому, але так воно й було. Моя відсутня рука відчула смерть, навислу, мов дощова хмара.

Я припускав, що Карсон Джонс може заподіяти щось зле моїй донці, і тому хотів, щоб вона трималася від нього подалі. Але не в ньому була проблема. Персе хотіла мене зупинити, — гадаю, вона шалено намагалася мене зупинити одразу, як тільки я знайшов старі олівці і малюнки Ліббіт, — але Карсон Джонс не став зброєю Персе. Навіть бідний Том Райлі прислужився їй тільки в ролі одноразового чопика.

Картинка там була, але я припустився помилки і прогавив правду: смерть, яку я відчував, загрожувала не з його боку. Вона нависала над нею.

І в глибині душі я мусив був розуміти свою помилку.

Інакше чому ж я тоді намалював ті прокляті тенісні м’ячики?

16 — КІНЕЦЬ ГРИ

— 1 —

Щоб мені легше заснути, Ваєрмен запропонував випити «лунести»[358]. Я поборов спокусу і відмовився. Натомість узяв собі один зі срібних гарпунів. І Ваєрмен узяв. Зі своїм, трохи нависаючим над резинкою синіх боксерських трусів, волохатим черевом і стрілою зі спадщини Джона Істлейка в руці він мав вигляд якогось забавного крутого хлопця в ролі Купідона. Вітер розгулявся вже не на жарт, він ревів, пролітаючи повз стіни будинку, і висвистував, обгинаючи його кути.

— Двері спалень незамкнуті, так? — спитав він.

— О’кей.

— А якщо щось трапиться серед ночі, кричиш, як різаний.

— Вас зрозумів, Х’юстон. Того ж чекаю від тебе.

— Едгаре, а з Джеком усе буде гаразд?

— Якщо спалить рисунок, усе буде гаразд.

— Тебе дуже гнітить те, що трапилося з твоїми друзями?

Камен, котрий навчив мене думати околишніми напрямами. Том, котрий радив мені не здавати гру на власному полі. Чи міг я не бути пригніченим після того, що трапилося з моїми друзями.

Еге ж, і так і ні. Я відчував печаль і острах, але я був би брехуном, якби не зізнався собі в тім, що одночасно відчуваю тихе, украдливе полегшення, люди взагалі такі гидотні падлюки. Тому що Камен і Том, хоча й близько, але все’дно стояли за межею зачарованого кола з тих, хто є мені найближчими. Цих людей Персе не мала права торкнутися, а якщо ми діятимемо швидко, Камен з Томом залишаться нашими єдиними втратами.

— Мучачо?

— Агов, — відгукнувся я, ніби дуже здалеку. — Еге ж, я в порядку. Позви мене, Ваєрмене, якщо буде потреба, не соромся. Мені не потрібно довго натякати.

— 2 —

Я лежав, дивлячись на стелю, поряд, на столику біля ліжка, лежав срібний гарпун. Я слухав ритмічні пориви вітру і розмірене биття прибою. Останнє, що подумав: «Ніч буде довгою». А далі мене оповив сон.

Мені снилися малі сестрички Ліббіт. Не Великі Злюки, а близнючки.

Близнючки бігли.

Їх наздоганяло одоробло.

В нього були ЗУУБИ.

— 3 —

Я прокинувся на підлозі, тільки одна нога — ліва — залишалася на ліжку, і знову міцно заснув. Надворі не вщухав вітер, і прибій працював невтомно. Серце у мене в грудях гупало важко, майже як ті хвилі, що гатили в берег. Я все ще бачив, як тоне Тесі, як м’які, безжальні руки, що вхопили її за кісточки, тягнуть її вниз, і вона захлинається. Видіння було напрочуд ясним, диявольськи чітка картина намалювалася мені в голові.

Але не образи маленьких дівчаток, що втікають від велетенської жаби, змусили важко битися моє серце, не це сновидіння розбудило мене на підлозі з мідним присмаком в роті і розжареними нервами. Я прокинувся скоріше з тим відчуттям, яке буває після кошмару, коли згадаєш, що забув щось важливе: вимкнути пічку, наприклад, і тепер газом наповнився весь дім.

Я стягнув ногу з ліжка і вона гупнулась на підлогу, віддячивши мені сотнею голок і шпильок. Скривившись, я почав її розтирати. Спершу було відчуття, ніби погладжуєш дерев’яну колоду, та невдовзі оніміння почало минати. Натомість відчуття того, що я забув щось важливе — ні.

Але що? Я мав надію, що наша експедиція на південний кінець острова покладе край усім цим гидотним, гнійним процесам. Найкрихкішою деталлю плану залишалася сама віра в це, якщо ми її не втратимо при ясному світлі флоридського дня, справа зрушиться. Ймовірно, ми побачимо птахів, літаючих догори ногами, або монструозна жаба, як з мого сну, спробує заступити нам шлях, але мені вони здавалися фантомами — розрахованими на шестирічних дітей і негодящими проти дорослих чоловіків, особливо озброєних срібними гарпунами.

І я, звісно, матиму при собі альбом і олівці.

Я гадав, тепер Персе боялася й мене, і мого новоявленого таланту. Самотній, усе ще не очунявши після смертельної аварії (і все ще з думками про самогубство), я міг стати для неї цінним придбанням, а не проблемою. Бо, попри всі його порожні балачки про те, що Едгар Фрімантл не має іншого життя, той Едгар просто переніс своє інвалідне існування в інші декорації — від сосен до пальм. А тільки-но я знайшов собі знову друзів... роздивився, що діється навкруг мене, і помацав тут все...

Тут-то я став небезпечним. Я не можу точно знати, що вона планувала, окрім як знову зайняти місце в цьому світі, що само по собі зрозуміло, — але вона також могла вирішити, що коли дійде до злотворення, потенціал талановитого однорукого художника стане їй у нагоді. Господи, я міг би розсилати заражені злом картини по всьому світу! Аж ось я вивернувся з її хватки, як і Ліббіт колись. Тепер мене потрібно спершу зупинити, а відтак ліквідувати.

— Ти, курво, трохи з цим запізнилася, — прошепотів я.

Але чому мені чувся запах газу?

Картини — разом з найнебезпечнішою серією «Дівчина і Корабель» — перебували в безпечному місці, замкнені на ключ, поза островом, як радила Елізабет. Зі слів Пам можна судити, що ніхто з наших близьких і друзів, окрім Бозі, Тома й Ксандера Камена, не забирав з собою ніяких малюнків. Тома й Камена я, на превеликий мій жаль, врятувати не встиг, а Бозі пообіцяв спалити свою картинку, отже, тут все гаразд. Навіть Джека захищено, бо він зізнався у своїй дрібній крадіжці. Який розумний Ваєрмен, що здогадався його спитати. Мене лише здивувало, чому він не спитав Джека, чи не дарував я сам йому щось з моїх ро...

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 4 | Нарушение авторских прав


6894213747874407.html
6894237260441053.html
    PR.RU™